Наші досягнення
Ними пишається школа.
Учні, які закінчили школу з свідоцтвом про неповну середню
загальноосвітню школу з відзнакою:
1. Руда Тетяна Миколаївна - 1998 - 1999 н.р.
2. Піскова Ольга Миколаївна - 1999 - 2000 н.р.
3. Кривенко Оксана Анатоліївна - 2000 - 2001 н.р.
4. Бондар Олександр Михайлович - 2001 - 2002 н.р.
5. Литвиненко Тетяна Олександрівна - 2001 - 2002 н.р.
6. Отян Ігор Анатолійович - 2001 - 2002 н.р.
7. Піскова Марина Миколаївна - 2001 - 2002 н.р.
8. Пухальська Анна Олександрівна - 2001 - 2002 н.р.
9. Вибрик Сергій олександрович - 2002 - 2003 н.р.
10. Андрішко Олег Михайлович - 2004 - 2005 н.р.
11. Яворська Юлія Степанівна - 2005 - 2006 н.р.
12. Єременко Тетяна Володимирівна - 2007 - 2008 н.р.
13. Дрозденко Анастасія Вікторівна - 2008 - 2009 н.р.
14. Кобринець Тетяна Вікторівна - 2009 - 2010 н.р.
15. Кравець Тетяна Євгеніївна - 2014 - 2015 н.р.
16. Чернецька Дарія Михайлівна - 2015 - 2016 н.р.
Андрішко Олег Михайлович
До збірника увійшли вірші та проза учня 9 класу Вітрівської НСЗШ.
У віршах оспівується краса рідного краю, любов до батьків та Батьківщини.
Упорядник: І.Наріжна, методист відділу освіти Криничанської райдержадміністрації
Комп’ютерний набір: Н.Кузьміна, С.Ярошенко
Андрішко Олег Михайлович, народився 11 квітня 1990 року в м. Дніпропетровську. Проживав в селі Вітрівка Криничанського району, закінчив Вітрівську НСЗШ, навчається в ДНУ (філологічний факультет) .Переможець районного огляду-конкурсу дитячої та юнацької творчості, присвяченого 80-річчю утворення Криничанського району.Учасник обласного конкурсу молодих обдарувань Дніпропетровщини "Краса душі у творчості іскриться". Переможець районного етапу V Міжнародного імені Петра Яцика конкурсу з української мови. Дипломант конкурсу юних літераторів у рамках обласного літературно-мистецького свята "Собори наших душ".
ПОВЕРНЕННЯ ДІДА ВАСИЛЯ
Весна. Крізь брудний бурий сніг подекуди вже пробивається молода яскраво-зелена травичка. А високі сільські антени, ніби рогачі, що ще коли – не коли зустрічаються в хатах маленької, але старої і гордої Йосипівни, яка заховалася поміж розлогих крон дерев, ще чорних і безлистих, але вже наповнених життєдайним соком щедрої весни, зустрічають із дальнього польоту – вирію стомлених, але щасливих журавлів, які повернулися, щоб зустріти перші теплі дні у своєму рідному і такому знайомому, що, напевно, кожна травинка знає про це село не менше, ніж його жителі, краю.Все оживає, щоб дихати свіжим весняним повітрям, щоб рости і буяти на життєдайній йосипівській землі. Все, що залишило холодної зими свій рідний край, повертається додому.А сьогодні в Йосипівну приїхав ще й автобус. Як тільки він зупинився, то з нього вийшов непоказний, маленький і сухорлявенький чоловічок в окулярах. Але коли уважніше придивитися, то можна зрозуміти, що то дідусь. І хоча йому вже майже вісімдесят, але виглядає він набагато молодшим. На його обличчі рум’янець, як і півстоліття тому, а хода така ж упевнена, що подумати, що перед вами парубок. У цього дідуся, а звати його Василь Степанович, певно, юнацького запалу більше, ніж у будь-кого з молодих. Можна подумати, що він плекав і беріг свою молоду душу протягом усього життя.Ось і тепер, замріяний і трохи стривожений, ступив Василь Степанович на благодатну йосипівську землю, радощі і жалі якої звідав ще змалечку, і вони навік вкарбувалися в його душу. Землю, де сонячно-жовті пшеничні лани і блакитне, а місцями сизе, небо, покраяне польотами журавля та жайворонка, створюють неповторну степову палітру, якої, мабуть, ніде вже не зустрінеш.Ось і школа. Їй Василь Степанович віддав все своє життя, викладаючи історію та географію. Будучи великим книголюбом, все, про що читав, потім розповідав учням і мріяв, щоб із них виросли добрі, розумні та щедрі люди, гордість йосипівського краю.Ось і один із них – тракторист Микола.Добридень, Василю Степановичу!Здрастуй, Миколо, здрастуй.Звідки це Ви йдете?Та от, у сина в місті гостював усю зиму. Але не витримав розлуки з Йосипівкою – повернувся.Так, слушно кажете... Як же в світі жити без отчої хати?!Потім вони ще трохи погомоніли, Микола розповів про своє життя, Василь Степанович про сина, та й розійшлись.А вчителю згадалися молоді роки, вечори з баяном і піснями своєї молодості. Згадав, як колись сходив маленькими босими ногами усе село, як витолочив майже всі обважнілі жита. Згадав, як виростив двох синів, Дмитра і Сергія. Згадав, як кілька років тому він залишився сам: поховав свою стареньку. Побачили сини, які вже давно жили в місті, як важко батькові, та й запропонували йому оселитися в когось із них. Кілька років дід Василь вперто відмовлявся перебиратися до міста, але не витримав самотності: погодився. Цієї зими гостював у Сергія, а наступної поїде до Дмитра, до онуків. І хоч як йому добре було в синів, але кличе його назад Йосипівна. А як йому не вирушити на поклик рідної землі! Тому повернувся навесні додому.Я дуже добре розумію Василя Степановича. Зараз, коли мене відділяє від рідної землі близько сорока кілометрів, я й досі відчуваю, ніби кличе мене Літрівка повернутися назад. Саме тому чекаю суботу, як благословення, щоб повернутися додому.
Але повернемося до нашого героя. Ось і завернув він на вулицю, де живе. Іде, а десь з динаміка магнітофона лине пісня „Я їду додому” групи „Океан Ельзи”. На дідусеві очі накотилися сльози – яка задушевна пісня! Аж ось і рідна хата, рідна йосипівська вишня.Повернувся дід Василь додому...Олег АндрішкоВІРЮЯ вірю, що настане час,Коли ми жити в мирі будем,Коли згуртуються всі люди В одну громаду. Буде час!А поки ліземо на трон,Як на Говерлу, любий брате,Дірявий віз ми будем пхатиНа шлях замурзаних корон.
Але повернемося до нашого героя. Ось і завернув він на вулицю, де живе. Іде, а десь з динаміка магнітофона лине пісня „Я їду додому” групи „Океан Ельзи”. На дідусеві очі накотилися сльози – яка задушевна пісня! Аж ось і рідна хата, рідна йосипівська вишня.Повернувся дід Василь додому...Олег АндрішкоВІРЮЯ вірю, що настане час,Коли ми жити в мирі будем,Коли згуртуються всі люди В одну громаду. Буде час!А поки ліземо на трон,Як на Говерлу, любий брате,Дірявий віз ми будем пхатиНа шлях замурзаних корон.
* * * У СЯЙВІ ЗАБУТИХ ПРОМЕНІВ
Настане час, коли забутий промінь
Нас захистить від зради і хули.
І видряпає душу із полону
Страшної, захололої імли.
Настане день, прокинуться поети
І попливе ліричний корабель,
Підступні оминаючі тенета,
Вже оминувши гострі леза скель.
Його не згублять ні буран, ні повінь
Той корабель пророків понесе,
Які вже більше не загублять промінь,
Бо він для них – Життя, бо він – усе.
* * *
СВЯЩЕННА ЗЕМЛЯ
Ще у козаків був звичай давній,
Що пройшов крізь війни і жалі:
Як ішли в свої походи славні,
Набирали в чоботи землі.
Та земля була їм за святиню,
Більшу за бунчук і булаву,
Більшу за хмарину в небі синім,
За коня, за шаблю, за траву.
Землю ту, як стяг оберігали,
А я все гадаю, що вони
Криничанські чорноземи брали,
Як найбільшу зброю для війни.
Може, тут був їхній осередок,
Де черпали силу і снагу?
Як і ви, я також їхній предок,
Бережу святиню дорогу.
Треба українські чорноземи
Як зіницю ока берегти.
Криничанська, рідна моя земле!
Як без тебе досягнуть мети.
* * *
ЗАБУТЕ СЕЛО
Не знаємо, може села ми такого:
Воно загубилось.
Невже й не було.
Його між містами, такого малого?
Забули село...
Лише пустота над похиленим кленом
Та на кладовищі хрести...
Забули маленьке, забули злиденне...
Його не знайти.
АКАЦІЯ
Акація в дворі мого сусіда
Не наріка на доленьку гірку,
Бо, кажуть, примоститися їй ніде –
Росте собі тихесенько в кутку.
Давно вже від мого горіха вища.
Акація така в селі одна.
І хоч, буває, вітер часом свище,
Але її чомусь не нагина.
Хоч цього рік уже відквітувала,
Та не погасла ще її краса –
Ні, навпаки!
Вона ще вища стала
І наче підпирає небеса.
Стоїть собі, як велет мармуровий,
Та скільки помістилося у ній.
Думок про щастя, про годину нову.
І про життя у рідній стороні.
Дерева – також еволюцій сила,
Пережили епоху не одну.
Якби могли, вони б заговорили,
Повідали про те, що не збагну.
Але стоять...
Своїм орлиним оком
Гукають із польоту журавлів,
І серед них – акація висока
Із купою думок своїх – жалів.
Акація росте у мого діда,
Не наріка на доленьку гірку,
Акація в дворі мого сусіда
Росте собі тихесенько в кутку.
* * *
ІДУ САМОТНІЙ
Іду я вулицею, як ходив Сосюра,
І вірш, як сокіл, падає в думки,
А на душі, неначе камінь, жура,
Що дню цьому я не подав руки.
І навіть шахи вже не гріють душу,
Бо, мабуть, марно я цей день прожив,
Але збити щось я, звісно, мушу –
На марнотратство день не заслужив.
* * *
СКОРИНКА МАМИНОГО ХЛІБА
Скоринка маминого хліба –
Як сонця вітрівського шмат,
Немає в ній ні зла, ні хиби –
Лиш життєдайний аромат.
Немає вже пшениці в полі,
І я не в Вітрівці (на жаль...),
Та пам’ятвю щастя й долю, І неба зболену печаль.
Тому коли мене в суботу
Примчить автобус до села,
Куштую хліб – життя народу,
Що мама старанно спекла.
* * *
ПІСНЯ ПРО МАТІР
Знов промчиться вітрами задумливе літо,
Прийде осінь – і листя з дерев опаде,
І матуся почне мимоволі сивіти:
Сивина на волосся снігами впаде.
І охоплює страх кожну в світі дитину:
Не спинити нікому, на жаль, сивини.
Коли мати старіє, здається, вмира Україна,
І за нею сумують народжені в муках сини.
Мамо, мамо, чому ти старієш так швидко?
Я не хочу, щоб старість схилила тебе,
Я готовий всі зорі униз похилити
І донизу нагнуть небо те голубе,
Тільки б ти не старіла, усіх нас ще довго повчала,
Свою мудрість життєву ти нам передала.
Я не вірю, що часу не вернути начала –
Як змія, ота зморшка на чоло заповзла.
І ти думаєш, як же сину далі навчатись –
За вікном хай шалено регочуть міста –
Ти залишишся в слові короткому „Мати”
Як селянка звичайна, як селянка проста.
Я звертаюсь до тих, хто майбутнє творити
Буде, поки яскраво час творить не згорів:
„Намагайтеся ви материнською мудрістю жити,
Бережіть і шануйте сивих своїх матерів!
”
* * *
* * * РУКИ
Подумаємо, скільки треба сили,
Життєвого натхнення у труді
Отим рукам, що все переробили,
Що рано постаріли, молоді.
Переробили всю роботу чорну,
Перемололи на маленьку дерть,
Що вистояли в час голодоморний,
Як лютувала непоборна смерть,
Що стерпіли наругу від фашиста,
Бо той не бачив мозолів і жил,
Що під палючим сонцем променистимУ праці віддавали скільки сил,
Посіяли ячмінь, пшеницю, жито,
Побудували села і міста,
І прижиттєвий, з сонцем і гранітом,
Їм обеліск всесвітній вироста.
Косили жито, вантажі носили,
Ламали скелі – ставили міста.
Від цього всі ці мозолі і жили –
Така от філософія проста.
І ось, - товаришам простерті,
У них лиш дружній потиск і привіт.
Готові у невпинній круговерті
В своїх обіймах втримать цілий світ.
Пройшли роки, багато що змінилось –
Часи такі нестримні, гомінкі.
А руки...
Руки так і залишились
Такі ж у жилах, в мозолях такі.
Усе колись потроху забувають,
Усе колись відійде і небуття,
Але до рук стежки не заростають,
Бо витворили руки ці Життя.
* * * КЛЕНОВІ ШЕ
РЕНГИ
РЕНГИ Стоять біля школи, неначе солдати
Зажурені клени. Самотні стоять.
Куди їм подітись?
До неба дістатись,
У вирій благословлять журавлят? –Лоскоче їм крила розхристана осінь
І кличе летіти – вона вже прийшла,
А клени благають, у осені просять,
Щоб одіж зелену вона не взяла.
Стоять, зажурившись, шеренги кленові –
Чуби їм осінній лоскоче вітрець. Шепочуть сумну і тихеньку розмову,
Що літа прийшов неминучий кінець.
Іду я собі...
А село так далеко!
Та тягне магнітом мене до села.
Нагнулись до мене кленові шеренги –
Шепочуть на вухо, що осінь прийшла.
* * *
ГРИМИТЬ
Тікай – он бачиш: хмари дощові
Заплуталися у густій траві
Та хочуть все на світі намочить,
Отож тікай, допоки є ще мить,
Бо блискавка все хоче покорить,
Як набере повітря повні груди.
Тікай у дім, бо потім пізно буде,
Тікай – гримить.
* * *
Б’ЮТЬ КОТА
Сумно: б’ють кота,
Неначе розривають душу.
Хіба прекрасна доброта
Уже затоптана в калюжу?
Життя не знаємо ціну
Чи розучилися прощати?
Невже за будь-яку вину
Потрібно людям убивати?
Невже дурнішими стаєм?
Куди йдемо?
У нижчі лаври?
В моєму серці сум і щем,
Що ми маленькі Мінотаври.
БАТЬКІВЩИНА
Є на світі батьківщин багато,
Та для мене є лише одна.
Там, де височіє рідна хата,
Там, де сходить зіронька ясна.
Де промовив я найперше слово,
По землі зробив найперший крок,
Де почув я українську мову,
Де пішов уперше на урок.
Буду я любити Батьківщину,
Її мову, квіти і пісні.
Я пишаюсь тим, що УкраїнаІ у сні ввижається мені.
ВЕСНА
Рінь, затоптана ногами,
Усміхається весні:
Подивись – весна вже з нами,
Он іде у далині!
Потекли струмки дзвінкії,
Сніжну воду понесли.
Відгули усі завії,
Завірюхи відгули.
Не повіриш – подивися, - Прилетіли он шпаки.
Голоси їх пронеслися
Ніжні, любі, гомінкі.
Подивись – усі дерева Свої віти підняли.
Йде весна, мов королева,
По засніженій землі.
І повітря пахне чистим
Ароматом запашним
І птахи, немов артисти,
Заспівали всі у нім.
У степах, у горах, в луках, -
Скрізь панує тишина, Бо не витрима розлуки
Наша красная весна.
* * *
ВІДЧУВАЮ
Відчуваю себе частиною,
Відчуваю себе краплиною
Вітрівського океану.
Знаю його полум’яне
Серце, яке зростило,
Яке благословило
Мене в світ.
Тож його привіт
Не просто знаю –
Я відчуваю.
* * *
